Максимов Євген Володимирович

(28.01.1921 р. — 2.08.2008 р., на­родився і похований у м. Київ) — доктор історичних наук, визнач­ний славіст. Лауреат Державної премії України в галузі науки і тех­ніки (1991).

1949 р. закінчив історичний факультет Київського університе­ту. Відтоді працював в Інституті: молодший (1949–1970), старший (1970–1986), провідний (1986–1998) і науковий співробітник, зокрема відділу археології ранніх слов’ян, від дня його створення в 1974 р. 1968 р. захистив кандидатську дисертацію «История населения Среднего Поднепровья на рубеже нашей эры», 1983 р. — докторську «Зарубинецкая культура по материалам Украины (Древние славяне во II в. до н. э. — II в. н. э.)».

Є. В. Максимов досліджував етноге­нез і ранню історію слов’ян — зарубинецьку культуру, пізньозаруби­нецькі пам’ятки та київ­ську культуру. Визначив зарубинецьку культуру як нове історичне утво­рення — результат складного про­цесу етнокультурної інтеграції місцевого праслов’янського насе­лення, представленого пам’ятками правобережної придніпровської лісостепової культури пізньо­скіфського часу, з мігрантами центральноєвропейськими пле­менами. Вперше використав фраг­менти амфор для датування най­раніших зарубинецьких поселень початком останньої третини III ст. до н. е. (230–220 рр.). Є. В. Максимов також досліджував процес еволю­ції зарубинецької культури в піз­ньозарубинецькі пам’ятки, які ста­ли основою формування київської культури.

Дослідив городища заруби­нецької культури Пилипенкова Гора та Бабина Гора, могильники Дідів Шпиль, Пирогів, Козаровичі; поселення київської культури Ко­заровичі; городища зарубинецької та райковецької культури Монас­тирок. Брав участь у дослідженні античних міст Ольвія й Тіра, пізньоскіфського поселення та мо­гильника Золота Балка на Ниж­ньому Дніпрі, городищ скіфського часу Хотів і Ходосівка в Середньо­му Подніпров’ї, ранньоскіфсько­го могильника Лука Врублівецька на Дністрі, поселень київської куль­тури Улянівка, Роїще.

За ініціативою Є. В. Максимо­ва створено першу в Середньому Подніпров’ї заповідну історико­ культурну територію «Трахтеми­рів», де в умовах унікального ланд­шафту Канівщини сконцентровані десятки пам’яток різних археоло­гічних культур.

Є. В. Максимов був членом редколегії періодичних видань «Ар­хеологія», «Археологічні пам’ятки УРСР», «Краткие сообщения Ин­ститута археологии АН УССР», у 1971–1985 рр. — заступником голов­ного редактора видання «Археоло­гія» (No 1–58).

Нагороджений медаллю «За трудову доблесть» (1986).

Автор понад 200 праць, зо­крема розділів у колективних ви­даннях:

• Нариси стародавньої іс­торії Української РСР (К., 1957);
• Археологія Української РСР, т. 3 (К., 1975);
• Этнокультурная карта тер­ритории УССР (К., 1985);
• Археоло­гия Украинской ССР, т. 3 (К., 1986);
• Славяне Юго­Восточной Европы в предгосударственный период (К., 1990).

Основні праці:

• Античний імпорт на Середньому Подніпров’ї в за­рубинецький час // Археологія. — 1963. — XV;
• Среднее Поднепровье на рубеже нашей эры. — К., 1972;
• Зарубинецкая культура на терри­тории УССР. — К., 1982;
• Славян­ские памятники у с. Монастырек на Среднем Днепре. — К., 1988 (у спів­авт.);
• Древности скифского времени Киевского Поднепровья. — Полта­ва, 2008 (у співавт.).

Література:

• Дослідник давньослов’ян­ ської історії України // Старожит­ності I тисячоліття нашої ери на те­риторії України. — К., 2003. — С. 5–7;
• Абашина Н. С. Євген Володимирович Максимов. До 90­річчя від дня на­родження // Археологія. — 2011. — No 2. — С. 149–150.
• Вікіпедія
• Електронна бібліотека "Україніка"

(Інcтитут арxеології національної академії наук України. 1918–2014 - К., 2015)