Славін Лазар Мойсейович

slavin(11 червня 1906, Вітебськ — †30 листопада 1971, Київ) Член­кореспондент АН УРСР (1939), визнач­ний археолог­ антикознавець і ор­ганізатор науки, засновник школи українського антикознавства, тала­новитий педагог, дослідник антич­них старожитностей Північного Причорномор’я, насамперед Оль­вії та її хори. Лауреат Державної премії УРСР (1977), нагороджений орденом «Знак почета», медаля­ми «За доблестный труд в Великой Отечественной войне», «Ветеран труда», «В ознаменование 100­летия со дня рождения Владимира Ильи­ча Ленина».

Л. М. Славін народився 11 черв­ня 1906 р. у білоруському містечку Вітебськ. Рано втратив батька (1912), тож ще школярем почав заробля­ти на шматок хліба: 1919 р. заві­дував районним юнацьким клубом Міського відділу освіти, від 1920 р. працював рахівником, а потім бухгалтером у вітебській конторі «Продпуть». По закінченню школи, 1923 р., юнак вступив до Ленінград­ського державного університету на археологічне відділення факуль­тету суспільних наук, пізніше ре­організованого у факультет історії матеріальної культури, який закін­чив 1928 р. 1925 р. вперше потрапив на розкопки — в Херсонес, а 1926 р. разом з учителем Б. В. Фармаков­ським взяв участь у розкопках Оль­вії та назавжди пов’язав з нею свою долю.

У 1929 р. Лазар Мойсейович почав працювати в Державній ака­демії історії матеріальної культури (Ленінград), де стрімко здолав шлях від лаборанта до старшого наукового співробітника і ученого секретаря Інституту історії рабовласницької формації. 1936 р. очолив Ольвійську експедицію. У 1938 р. захистив кан­дидатську дисертацію «Основные этапы исторического развития Ольвии (историко­археологичес­кое исследование)». У тому ж році на запрошення Президії АН УРСР був переведений до Києва на поса­ду заступника директора Інституту археології. 1939 р. — обраний член­ кор. АН УРСР і ученим секретарем відділення суспільних наук, яким був до 1946 р., а 1940 р. призначений ди­ректором Інституту. 

Л. М. Славін очолив Інститут, розгромлений репресіями, і взявся активно нарощувати його кадровий потенціал, розгортати археологічні дослідження та організовувати при­таманні науці справи — експедиції, аспірантуру, скликання конферен­цій, видання праць. Він також за­ відував сектором скіфо­сарматської археології та античних колоній, не­ забаром перейменований у відділ археології античних держав і скі­фо­сарматських племен. Але вибух­нула війна, тож йому довелося зай­матися евакуацією співробітників Інституту до Уфи та налагоджувати там наукову роботу.

Повернувшись до Києва, Ла­зар Мойсейович здійснив велику справу — 1944 р. організував у Ки­ївському державному університе­ ті ім. Т. Шевченка першу в Украї­ні кафедру археології (від 1953 р. кафедра археології та музеєзнав­ства).

Викладати в Київському університеті Л.М Славін почав ще у вересні 1939 р. коли на запрошення ректора університету О.М. Руська читав щойно відновлений в радянських університетах загальний курс з археології для майбутніх істориків. Працював Л.М. Славін від тоді і аж до моменту евакуації КДУ на посаді професора кафедри стародавньої історії погодинно, за сумісництвом. В роки війни перебував в евакуації разом з Академією наук спочатку в м. Уфі (Башкирія), а потім в Москві, до середини 1944 р. По повернені у Київ, Л.М. Славін, як директор керував відбудовою роботи Інституту археології, а також його філіалу у Львові, заповідника “Ольвія, відновленням і розгортанням археологічних досліджень на Україні. У кінці серпня на початку вересня його знову запрошено викладати археологію на історичний факультет університету, що відновив свою роботу вже у лютому 1944 р., коли на семи факультетах починає навчання близько 600 студентів. Однак на цей раз Л.М. Славін докладає певних зусиль і домагається відкриття окремо кафедри археології. Адже на той час в Радянському союзі існувало лише дві університетські кафедри, що готували фахівців в галузі археології – у Ленінграді та в Москві, жодної – на Україні. У Львові, наприклад у повоєнні роки археологія в університеті зовсім занепадає на довгий час. Тут кафедра археології навпаки була перейменована в кафедру історії стародавнього світу та середніх віків. Радянська влада не дуже “товаришувала” з археологією, слід згадати, що в з 1923 р. всі кафедри археології в Радянській Україні було скасовано, а в тридцяті роки минулого сторіччя вольовими рішеннями, на основі партійних постанов в університетах неодноразово припинялося навіть викладання археології, іноді - через репресії, а відтак і через брак кваліфікованих викладачів, та надто - через формування нової ідеології. Можна лише здогадуватись скільки енергії слід було докласти у тих умовах, щоб відстояти відкриття єдиної на Україні кафедри археології, що повинна була готувати молоді кадри археологів. Як людина, котра мислила по державному глобально, Л.М.Славін прекрасно розумів, що підготовка нових кадрів освічених спеціалістів – невідкладне і ключове питання в подальшому розвитку археологічної науки, а відтак і нормальної роботи самого Інституту археології та й інших наукових закладів України. Його активна діяльність тоді була орієнтована на подальший розвиток археологічних досліджень, адже перед Інститутом археології стояли нові завдання, в тому числі і по складанню археологічної карти України, що вимагало в першу чергу широких археологічних розвідок. Для підготовки молодих кваліфікованих наукових кадрів, які б забезпечили виконання поставлених перед українською археологією завдань, спеціалізована кафедра була конче необхідна, тим паче, що відбудова народного господарства після війни, як вже тоді передбачав дослідник, неминуче призведе до розширення археологічних розкопок. Нагальність організації кафедри Л.М. Славін відчував настільки гостро, що був готовий перейти в університет як штатний співробітник на основну роботу, хоча в цей час очолював Інститут археології і вже майже 10 років керував Ольвійською експедицією і за сумісництвом працював до 1953 р. Та таке поєднання було корисним саме для щойно заснованої кафедри та її студентів. Інститут археології, який і сам після евакуації був у досить скрутному матеріальному становищі з його вцілілими колекціями, лабораторіями та бібліотекою стає для студентів навчальною базою (цьому сприяло розташування по-сусідству), повністю відсутньою на той час у вщент зруйнованому університеті. Така стратегія творчої співпраці студентів і співробітників інституту у лабораторіях та експедиціях допомагала вихованню майбутніх археологів, сприяла передачі досвіду від старших молодшим та забезпечувала наступність поколінь.

Очолював засновану ним кафедру Л.М.Славін до 1970 р., спочатку на посаді доцента, потім професора. Викладав курси “Основи археології”, “Археологія залізного віку”, “Антична археологія”, “Методика археологічних досліджень”. Пізніше, розвиток науки та нагальні потреби підготовки музейних працівників змушують Л.М. Славіна звернутися і до розширення викладання дисциплін музейного профілю. За його ініціативою були запропоновані кафедрою і схвалені керівництвом зміни у навчальному плані на 1952-53 рр., а з 1953 р. кафедру перейменовано у археології та музеєзнавства.

Спогади вихованців кафедри про Л.М. Славіна засвідчують його справжній педагогічний талант, певну лекторську харизму. Всі, хто навчався у Л.М. Славіна, з захопленням згадують його блискучі лекції, семінари а також колоквіуми, які серед факультетських викладачів проводив лише він. Широка ерудиція, глибокі фахові знання, закоханість у свою професію, яка була справою його життя, неперевершене вміння захоплювати археологією на лекціях органічно поєднувалось у Л.М. Славіна з сумлінною індивідуальною роботою з кожним студентом. А відсутність зверхності у ставленні по відношенню до студентів під час спілкування, вміння виявити щире зацікавлення найменшими успіхами у роботі кожного, підвищена вимогливість до своїх обов’язків, фантастична відданість улюбленій науці сприяли постійному згуртуванню навколо кафедри студентів, що обирали цю романтичну професію”. Багато з того, що він робив і організовував на кафедрі для підготовки освічених фахівців, виходило і за рамки навчальних програм і за рамки годин, для цього призначених. Та як результат наполегливої багатогранної праці Л.М. Славіна, завдячуючи його організаторським здібностям, заснована ним кафедра швидко постала як авторитетний науково-педагогічний центр, відомий по всій Україні і за її межами. Кафедра активно співробітничала з колегами з навчальних та наукових закладів Москви і Ленінграда. На кафедру направлялись студенти-практиканти, викладачі та співробітники музеїв для підвищення кваліфікації і стажування не лише різних міст України і Росії, а й з Польщі, Чехословаччини, Німеччини. Талановитий педагог і високоосвічений науковець підготував плеяду відомих вчених, які й нині працюють у наукових закладах та музеях республіки і за її межами.

Попервах Л. М. Славін заві­дував кафедрою за сумісництвом. До липня 1945 р. був директором Інституту, а надалі — заступни­ком директора з наукової роботи (до 1950 р.), а потім — старшим науковим співробітником. Вчений збирав розкиданих війною та за­сланнями співробітників, організо­вував роботи з відновлення Інсти­туту — від ремонту приміщень і пошуку розпорошених археологіч­них матеріалів і бібліотеки до роз­робки наукових планів і організації експедицій, налагодження публі­кацій і зв’язків з іншими установа­ми. 1946 р. він почав наводити лад в Ольвії та здійснив перші повоєнні розкопки. Поновленню тут роботи посприяло клопотання Президії Академії наук та постанова Ради Міністрів УРСР про підпорядкуван­ ня заповідника «Ольвія» АН УРСР та виділення коштів на його віднов­лення.

Перейшовши 1953 р. на робо­ту до університету, Лазар Мойсе­йович працював в Інституті на гро­мадських засадах — до останніх днів керував Ольвійською експедицією, був науковим наставником багатьох антикознавців не лише України та СРСР, а й зарубіжних країн (Поль­ща, тодішня Югославія та навіть Китай). Лише наприкінці життя (1970), звільнившись через хворо­бу з університету, Славін очолив відділ античної археології. В Київ­ському університеті зросло не одне покоління археологів, а в Ольвій­ській експедиції — античників: А. І. Фурманська, Р. Й. Ветштейн, Ф. М. Штітельман, А. В. Бураков, С. Д. Крижицький, А. С. Русяєва, В. О. Анохін, Ю. І. Козуб, Н. О. Лей­пунська, І. Б. Клейман, В. В. Лапін, В. М. Корпусова, В. В. Крапівіна, Н.О. Сон, В.М. Отрешко, В.В. Рубан, С. Б. Буйських та ін. Так виникла київська школа антикознавства, на­ цілена в основному на дослідження Ольвійської держави — самого міс­та і його округи, а також поселен­ ня на о. Березань. Щорічні роботи в Ольвії вивели її в розряд однієї з найповніше досліджених і визнач­ них античних пам’яток.

Вивчення давнього міста і його некрополя йшло паралельно з вдо­сконаленням методики розкопок і розвідок, а також дослідженням сільської округи. Науковою подією стало відкриття та розкопки в Оль­вії за часів Л. М. Славіна агори (цен­тральної міської площі) й теменоса (сакральної ділянки міста), виявлені вперше саме тут з­поміж усіх північ­ нопричорноморських давньогрець­ких колоній. Лазар Мойсейович дослідив також великі ділянки місь­кої території з забудовою VI–II ст. до н. е. у північній і північно­схід­ній частинах Верхнього міста й за­лишки фортечних споруд і житло­ вих будинків перших століть нашої ери в південній частині Нижнього міста. Розкопки в районі цитаде­лі дали уявлення про політичне та соціально­економічне життя Оль­вії в пізньоантичну добу. Особливо важливим було відкриття тут спо­руд виробничого призначення — гончарних і металообробних май­стерень, виноробень та ін., а також будинку римського преторія.

Під проводом і за участю Л. М. Славіна було розпочато пла­номірні дослідження хори Ольвії — городищ, поселень і некрополів Нижнього Побужжя, було відкри­ то понад 100 пам’яток, а на декот­рих — здійснено розкопки (Широ­ ка та Закисова Балки, Дідова Хата, Чортувате 1, Варварівка, Пітухівка 2, Вікторівка, Козирка, Бейкуш та ін.), вивчення яких надалі продовжили його учні.

У працях Л. М. Славіна подано матеріали розкопок, що по­новому висвітлювали тисячолітню історію Ольвії та сприяли з’ясуванню бага­тьох проблем історії міста та його округи, а також розробки та мір­кування щодо найрізноманітніших аспектів історії цього поліса: його формування, організації господар­ства, торгівлі, виробництва, про­мислів, грошового обігу, забудови міста, життєдіяльності хори, торгі­вельних зв’язків та ін. Вчений ство­рив також нариси про різні види образотворчого та прикладного мистецтва античних міст Північ­ного Причорномор’я: скульптуру, коропластику, живопис, мозаїку, вазопис, торевтику та ін. Однією з найважливіших наукових розро­бок Л. М. Славіна є ґрунтовна періо­дизація історії Ольвії та докладна характеристика кожного періоду. Вчений мав власну систему поглядів з важливих питань історії, економі­ки, соціально­політичного життя, матеріальної та духовної культури Ольвії та загалом античних міст Надчорноморщини.

Л. М. Славін опікувався та­кож заповідником «Ольвія», який став базою науково­дослідних ро­біт — розкопок, консервації та рес­таврації відкритих ділянок, місцем зберігання знахідок і осередком популяризації давньої історії та ар­хеології України.

За редакцією Л. М. Славі­на вийшло 12 окремих видань і 30 у серіях «Археологія», «Археологіч­ні пам’ятки», «КСИА АН УССР». Як член Вченої ради міністерства культури вчений підтримував тісні контакти з багатьма музеями Украї­ни, був одним із співзасновників Одеського археологічного товари­ства, заступником голови Правлін­ня якого був у 1959–1964 рр.

Вчений пішов з життя 30 лис­топада 1971 р., похований у Києві на Байковому кладовищі.

Л. М. Славін автор понад 150 наукових праць, співавтор низки колективних праць, як «Нариси ста­родавньої історії Української РСР» (К., 1957), «Історія українського мистецтва», т. І (К., 1966), «Археоло­гія Української РСР», т. 2 (К., 1971). У науковому архіві Інституту, крім звітів про розкопки, зберігається рукопис монографії Л. М. Славіна

«Ольвія. Нариси її історії та куль­тури» обсягом приблизно 40 др. арк. та інші наукові роботи, а також великий особовий архів вченого — численні листи ділового та приват­ного характеру, записки, всілякі но­татки, проекти тощо.

Основні праці:

  • Ольвія. — К., 1938 (2­е вид. 1957; 3­є вид. 1966);
  • Оль­вийские городские кварталы се­ веро­восточной части Верхнего города // СА. — 1941. — 7;
  • Архео­ логічні дослідження городищ, поселень та могильників ольвій­ ського оточення у 1949–1950 рр. // АП. — 1955. — 5;
  • Ольвия как город вVI–Iвв.дон.э.//СА.—1958.—27;
  • Периодизация исторического раз­ вития Ольвии // Проблемы истории Северного Причерноморья в антич­ ную эпоху. — М., 1959;
  • Основные этапы изучения Ольвии // ЗОАО. — 1960. — I (34); Раскопки западной части ольвийской агоры // Ольвия.
  • Теменос и агора. — М.; Л., 1964;
  • Стародавня Ольвія: стан і завдан­ ня її дослідження // Вісник АН УРСР. — 1972. — No 3;
  • Кварталы в районе ольвийской агоры (раскоп­ки 1961–1970 гг.) // Ольвия. — К., 1975;
  • Некоторые итоги изучения ольвийской хоры // ХКААМ. — М., 1976;
  • Экономическая жизнь Ольвии в догетскую эпоху // Археологія. — 2007. — No 1.

Література:

  • Захарук Ю.Н. К 60­ле­тию Л. М. Славина // СА. — 1966. — No 3. — С. 264–266;
  • Історія АН УРСР.—К.,1967.—Кн.2.—С.628– 629; 1982. — С. 778–779, 805;
  • Ла­зар Мойсеєвич Славін (1906–1971) [Hекролог] // Археологія. — 1971. — 4. — С. 106;
  • Максимов Е. В. Лазарь Моисеевич Славин [Hекролог] // СА.—1972.—No2.—С.247–248;
  • Мир Ольвии. Памятник исследо­вателю и исследование памятника. Мат­ериалы чтений к 90-­летию проф. Л. М. Славина. — К., 1996 (список праць: с. 12–17);
  • Малєєв Ю. М., Піоро І.С. Бібліографічний покаж­чик наукових праць співробітників кафедри археології та музеєзнав­ ства КНУ ім. Т. Г. Шевченка. — К., 1996. — С. 6–14;
  • спеціаль­ні випуски журналу «Археологія»: 1997, No 4; 2007, No 1.

- Інститут археології Національної академії наук України. 1918 -2014/ Гол.редактор - П.П.Толочко. - К.:ВД"АДЕФ-Україна", 2015. -668с.

- Самойленко  Л.Г.

 

Відкриття меморіальної дошки Л.М. Славіну

Стаття про Л.М.Славіна у Вікіпедії

Статті присвячені 100-річному ювілею Л.М.Славіна у тематичному випуску журналу «Археологія» 1.2007